Джерело : «Майбутнє за Україною». Тімоті Снайдер.
Ключові ідеї :
Ця війна спрямована на встановлення принципів для двадцять першого століття.
Йдеться про політику масової смерті та про сенс життя в політиці. Йдеться про можливість демократичного майбутнього.
Україна є викликом тим на Заході, які забули етичні основи демократії
Український опір є бажаним викликом і необхідним.
Війна в Україні є перевіркою того, чи може тиранія, яка претендує на демократію, перемогти.
Оскільки фашизм ставить насильство над розумом, його можна перемогти лише силою.
Втілювати цінності цікавіше й сміливіше, аніж відкидати чи кепкувати над ними.
Істина була одночасно необхідною для демократії та вразливою для пропаганди.
Резюме:
Будь-яке відродження демократії, включно з американським 1776 роком з його самоочевидними істинами, залежало від етичних тверджень: не про те, що демократія повинна була існувати, а про те, що вона повинна існувати як вираження бунтарського етичного зобов’язання проти всюдисущих сил тяжіння олігархії та імперії. Ця війна спрямована на встановлення принципів для двадцять першого століття. Щоб зрозуміти сьогодення, потрібне минуле.
Повний текст :
Ця війна спрямована на встановлення принципів для двадцять першого століття.
Росія, застаріла тиранія, прагне знищити Україну, зухвалу демократію. Перемога України підтвердить принцип самоврядування, дозволить продовжити інтеграцію Європи та дасть можливість людям доброї волі повернутися з новими силами до інших глобальних викликів. Перемога Росії, навпаки, продовжить політику геноциду в Україні, підпорядкує європейців і зробить будь-яке бачення геополітичного Європейського Союзу застарілим. Якщо Росія продовжить свою незаконну блокаду Чорного моря, вона може вморити голодом африканців і азіатів, які залежать від українського зерна, що спровокує тривалу міжнародну кризу, яка практично зробить неможливим боротися зі загальними загрозами, такими як зміна клімату. Перемога Росії зміцнить фашистів та інших тиранів, а також нігілісти, які бачать у політиці не що інше, як видовище, розроблене олігархами, щоб відволікти простих громадян від руйнування світу. Іншими словами, ця війна спрямована на встановлення принципів для двадцять першого століття.
Йдеться про політику масової смерті та про сенс життя в політиці. Йдеться про можливість демократичного майбутнього.
Дискусії про демократію часто починаються з стародавніх міст-держав Греції. Згідно з афінською легендою про походження, божества Посейдон і Афіна підносили дари громадянам, щоб отримати статус покровителя. Посейдон, бог моря, вдарив об землю своїм тризубом, змусивши землю затремтіти і виплеснути солону воду. Він пропонував афінянам силу моря і силу у війні, але вони зблідли від смаку розсолу. Тоді Афіна посадила насіння оливи, яке проросло в оливкове дерево. Він пропонував тінь для споглядання, оливки для їжі та олію для приготування їжі. Дар Афіни вважався вищим, і місто взяло її ім'я та заступництво.
Як сталося, державним символом України є тризуб. Його можна знайти серед пам’яток держави, яку вікінги заснували в Києві близько тисячі років тому. Після прийняття християнства від Візантії, грекомовної Східної Римської імперії, київські правителі встановили світське право.
Економіка перейшла від рабства до сільського господарства, оскільки люди стали об’єктом оподаткування, а не захоплення. У наступні століття, після падіння Київської держави, українські селяни були закріпачені поляками, а потім росіянами. Коли українські лідери заснували республіку в 1918 році, вони відродили тризуб як національний символ.
Україна є викликом тим на Заході, які забули етичні основи демократії
Незалежність означала не лише свободу від рабства, але й свободу використовувати землю на свій розсуд. Проте Українська Народна Республіка проіснувала недовго. Як і кілька інших молодих республік, створених після розпаду Російської імперії в 1917 році, її знищили більшовики, а її землі приєднали до Радянського Союзу. Прагнучи контролювати родючий ґрунт України, Йосип Сталін викликав політичний голод, який убив близько чотирьох мільйонів жителів Радянської України в 1932 і 1933 роках. Українці були представлені в радянських концентраційних таборах, відомих як ГУЛАГ. Коли нацистська Німеччина напала на Радянський Союз, метою Адольфа Гітлера був контроль над українським сільським господарством. Серед цивільних жертв знову було багато українців — цього разу німецьких окупантів і червоноармійців, які перемогли німців. Проте після Другої світової війни Радянська Україна зазнала повільного процесу русифікації, під час якого її культура деградувала.
Коли в 1991 році Радянський Союз закінчився, українці знову вхопилися за тризуб як національний символ. За три десятиліття, що минули відтоді, Україна рухалася, невпинно, але безпомилково, у напрямку функціональної демократії. Покоління, яке зараз керує країною, знає радянську та дорадянську історію, але розуміє самоврядування як само собою зрозуміле. У той час, коли демократія занепадає в усьому світі і знаходиться під загрозою в Сполучених Штатах, український опір російській агресії є дивним (для багатьох) підтвердженням віри в принципи демократії та її майбутнє. У цьому сенсі Україна є викликом тим на Заході, які забули етичні основи демократії і тим самим, свідомо чи мимоволі, поступилися полем олігархії та імперії вдома та за кордоном.
Український опір є бажаним викликом і необхідним.
Історія демократії двадцятого століття є нагадуванням про те, що відбувається, коли цей виклик не вирішено. Подібно до періоду після 1991 року, період після 1918 року ознаменувався піднесенням і падінням демократії. Сьогодні переломним моментом (так чи інакше) є Україна; у міжвоєнній Європі це була Чехословаччина. Як і Україна у 2022 році, Чехословаччина у 1938 році була недосконалою багатомовною республікою у складному сусідстві. У 1938 і 1939 роках, після того, як європейські держави вирішили заспокоїти нацистську Німеччину в Мюнхені, гітлерівський режим придушив чехословацьку демократію шляхом залякування, безчинного вторгнення, поділу та анексії. Те, що насправді сталося в Чехословаччині, було схоже на те, що Росія, здається, планувала щодо України. Риторика Путіна нагадує гітлерівську аж до плагіату: обидва стверджували, що сусідня демократія є якимось тиранічним, обидва апелювали до уявних порушень прав меншин як причини для вторгнення, обидва стверджували, що сусідньої нації насправді не існувало і що її держава була нелегітимною.
У 1938 році Чехословаччина мала пристойні збройні сили, найкращу збройову промисловість у Європі та природний захист, покращений укріпленнями. Нацистська Німеччина, можливо, не перемогла Чехословаччину у відкритій війні і точно не зробила б це так швидко і легко. Проте союзники Чехословаччини покинули її, а її лідери доленосно обрали еміграцію, а не опір. Поразка була, у вирішальному сенсі, моральною. І це уможливило фізичну трансформацію континенту війною, створивши деякі передумови для Голокосту європейських євреїв.
Війна в Україні є перевіркою того, чи може тиранія, яка претендує на демократію, перемогти.
До того часу, коли Німеччина напала на Польщу у вересні 1939 року, почавши Другу світову війну, Чехословаччини вже не існувало, а її території та ресурси були перерозподілені відповідно до німецьких переваг. Тепер Німеччина мала довший кордон із Польщею, більше населення, чехословацькі танки та десятки тисяч словацьких солдатів. Тепер у Гітлера також був потужний союзник у Радянському Союзі, який долучився до знищення Польщі після вторгнення зі сходу. Під час вторгнення Німеччини до Франції та Нідерландів у 1940 році та під час битви за Британію пізніше того ж року німецькі транспортні засоби заправлялися радянською нафтою, а німецькі солдати — радянським зерном, яке майже все видобувалося з України.
Ця послідовність подій почалася з легкого поглинання Німеччиною Чехословаччини. Друга світова війна, принаймні в тому вигляді, в якому вона була, була б неможливою, якби чехословаки дали відсіч. Ніхто не може знати, що сталося б, якби німці загрузли в Богемії в 1938 році. Але ми можемо бути впевнені, що Гітлер не мав би відчуття непереборного імпульсу, який здобув йому союзників і налякав ворогів. Напевно, радянському керівництву було б важче виправдати союз. Гітлер не зміг би використати чехословацьку зброю у своєму наступі на Польщу, який би почався пізніше, якщо взагалі почався б. Сполучене Королівство і Франція мали б більше часу, щоб підготуватися до війни і, можливо, допомогти Польщі. До 1938 року Європа виходила з Великої депресії, яка була основною силою, що спонукала людей до політичних крайнощів. Якби ніс Гітлера був закривавлений під час його першої кампанії, привабливість ультраправих могла б впасти.
Постмодерні тирани
На відміну від чехословацьких лідерів, українські лідери вирішили боротися і були підтримані, принаймні певною мірою, іншими демократіями. Чинячи опір, українці запобігли низці дуже темних сценаріїв і виграли європейські та північноамериканські демократії дорогоцінний час на роздуми та підготовку. Повну значимість українського опору 2022 року, як і замирення 1938 року, можна збагнути, лише якщо взяти до уваги майбутнє, яке воно відкриває або закриває. А для цього потрібне минуле, щоб зрозуміти сьогодення.
Класичне поняття тиранії та сучасна концепція фашизму допомагають зрозуміти режим Путіна , але жодного з них недостатньо. Основні недоліки тираній є загальними й давно відомими, наприклад, зафіксованими Платоном у його « Республіці » . Тирани опираються добрим порадам, стають одержимими, коли старіють і хворіють, і бажають залишити невмирущу спадщину. Все це, безумовно, видно з рішення Путіна вторгнутися в Україну. Фашизм, специфічна форма тиранії, також допомагає пояснити сучасну Росію, яка характеризується культом особи, де-факто єдиною партією, масовою пропагандою, перевагою волі над розумом і політикою «ми проти них».
Оскільки фашизм ставить насильство над розумом, його можна перемогти лише силою.
Фашизм був досить популярним — і не лише у фашистських країнах — до кінця Другої світової війни. Він був дискредитований лише тому, що Німеччина та Італія програли війну.
Росія хоч і фашистська вгорі, але не наскрізь фашистська. У центрі режиму Путіна лежить специфічна порожнеча. Це порожнеча в очах російських чиновників на фотографіях, коли вони дивляться в порожню середню відстань, звичка, на їхню думку, проектує чоловічу незворушність. Режим Путіна функціонує не шляхом мобілізації суспільства за допомогою єдиного великого бачення, як це робили фашистські Німеччина та Італія, а шляхом демобілізації окремих людей, запевняючи їх у тому, що немає певності та інституцій, яким можна довіряти. Ця звичка до демобілізації була проблемою для російських лідерів під час війни в Україні, тому що вони навчили своїх громадян дивитися телевізор, а не брати в руки зброю. Незважаючи на це, нігілізм, який лежить в основі демобілізації, становить пряму загрозу демократії.
Режим Путіна є імперіалістичним та олігархічним, існування якого залежить від пропаганди, яка стверджує, що весь світ завжди такий. У той час як підтримка Росією фашизму, білого націоналізму та хаосу приносить їй певного роду прихильників, її бездонний нігілізм – це те, що приваблює громадян демократичних держав, які не знають, де знайти етичні орієнтири, яких навчили, праворуч, що демократія є природний наслідок капіталізму або, зліва, що всі думки однаково дійсні. Дар російських пропагандистів полягав у тому, щоб розбирати речі, зчищати шари цибулі, поки не залишиться нічого, крім сліз інших і власного цинічного сміху. Росія виграла пропагандистську війну під час останнього вторгнення в Україну, у 2014 році, орієнтуючись на вразливих європейців і американців у соціальних мережах, розповідаючи про українців як про нацистів, євреїв, феміністок і геїв. Але відтоді багато чого змінилося: до влади прийшло покоління молодих українців, які спілкуються краще, ніж старші росіяни в Кремлі.
Втілювати цінності цікавіше й сміливіше, аніж відкидати чи кепкувати над ними
Захист путінського режиму запропонували люди, які діють як літературні критики, які постійно розбирають і лукавлять. Український опір, втіленням якого є президент Володимир Зеленський, був більше схожий на літературу: пильна увага до мистецтва, безперечно, але з метою артикуляції цінностей. Якщо все, що у вас є, це літературна критика, ви визнаєте, що все тане в повітрі, і визнаєте цінності, які роблять можливою демократичну політику. Але коли маєш літературу, відчуваєш певну солідність, відчуття, що втілювати цінності цікавіше й сміливіше, аніж відкидати чи кепкувати над ними.
Тирани опираються добрим порадам.
Творіння передує критиці й переживає її; дія краще глузування. Як сказав Перікл: «Ми покладаємося не на управління чи хитрість, а на власні серця та руки». Контраст між лукавими чорними костюмами російських ідеологів і пропагандистів і серйозними оливковими тонами українських лідерів і солдатів нагадує про одну з найосновніших вимог демократії: люди повинні відкрито стверджувати цінності, незважаючи на ризик, пов’язаний з цим. Стародавні філософи розуміли, що чесноти були такими ж важливими, як і матеріальні чинники для піднесення та падіння режимів. Греки знали, що демократія може поступитися олігархії, римляни знали, що республіки можуть стати імперіями, і обидва знали, що такі трансформації були як моральними, так і інституційними. Ці знання лежать в основі західних літературних і філософських традицій.
Істина була одночасно необхідною для демократії та вразливою для пропаганди
Як визнав Аристотель, істина була одночасно необхідною для демократії та вразливою для пропаганди. Будь-яке відродження демократії, включно з американським 1776 роком з його самоочевидними істинами, залежало від етичних тверджень: не про те, що демократія повинна була існувати, а про те, що вона повинна існувати як вираження бунтарського етичного зобов’язання проти всюдисущих сил тяжіння олігархії та імперії.
Це стосується будь-якого відродження демократії, за винятком останнього, яке відбулося після східноєвропейських революцій 1989 року та розпаду Радянського Союзу 1991 року. На той момент, коли Росія та Україна стали незалежними державами, спотворену віру було покладено в «кінець історії», відсутність альтернатив демократії та природу капіталізму. Багато американців втратили природний страх перед олігархією та імперією (своєю чи чужою) і забули про органічний зв’язок демократії з етичними зобов’язаннями та фізичною мужністю. Розмови про демократію кінця двадцятого сторіччя змішували правильне моральне твердження про те, що люди повинні правити, з неправильним фактичним твердженням про те, що демократія є природним станом речей або неминучою умовою привілейованої нації. Це непорозуміння зробило демократії вразливими, як старі, так і нові.
Нинішній російський режим є одним із наслідків помилкової віри в те, що демократія виникає природно і що всі думки однаково справедливі. Якби це було правдою, то Росія справді була б демократією, як стверджує Путін. Війна в Україні є перевіркою того, чи може тиранія, яка претендує на демократію, перемогти і тим самим поширити свій логічний та етичний вакуум. Ті, хто сприймав демократію як належне, йшли лунатизмом до тиранії. Український спротив – тривожний дзвінок.
Comments