Непохитну позицію Москви було викладено в документі, копію якого було отриманою The New York Times від особи, залученої до перемовин.
Як повідомляє Українська Правда, документ, справжність якого підтвердила інша людина, обізнана з переговорами, демонструє, що лідер РФ Володимир Путін майже не зрушив зі своїх основних цілей після понад 20 місяців дипломатичних зусиль адміністрації президента США Дональда Трампа.
У документі повторюються й інші вимоги росіян від грудня 2021 року (тоді РФ вже домагалася відходу НАТО до позицій 1997 року), відмова від подальшого розширення Альянсу та "будь-якої військової активності" в Україні й інших регіонах, зокрема у Східній Європі, на Південному Кавказі та в Центральній Азії.
Крім цього, Росія хоче, щоб Франція та Велика Британія відмовилися від використання ядерної зброї для захисту інших європейських країн.
Також у документі йдеться про припинення допомоги Україні. Загалом, РФ готова схвалити вступ України до Європейського Союзу лише за умови, що українці не братимуть участі у спільній оборонній політиці блоку.
Як зазначає NYT, російські чиновники в Абу-Дабі чітко показали, що росіяни розглядають Холодну війну й очолюваний Радянським Союзом Варшавський блок (за Варшавським договором 1955 року) як модель і теперішньої післявоєнної Європи.
Водночас, за словами джерела NYT, спецпосланці президента США Стів Віткофф і Джаред Кушнер повідомили російським представникам, що багато що змінилося з кінця 2021 року, а також закликали "дивитися в майбутнє".
Проте, на зустрічі з Путіним у Москві, куди Кушнер і Віткофф вирушили після завершення переговорів у Абу-Дабі, очільник Кремля сказав американцям, що вимога Росії 2021 року щодо відведення військ НАТО все ще відображає російське "бачення стовпів архітектури безпеки".
Нагадаємо, що напередодні повномасштабного вторгнення в Україну Росія висувала низку вимог до НАТО, зокрема відведення військ на позиції, які Альянс займав у 1997 році.
Також, на тлі переговорів щодо завершення війни в Україні, у російському МЗС запропонували ідею щодо нової архітектури безпеки Європи, яка передбачає укладання угоди про ненапад із державами-членами НАТО.
Водночас президент Литви Гітанас Науседа назвав неможливим виконання вимоги Росії щодо виведення військ НАТО зі східного флангу, оскільки архітектура європейської безпеки, на його думку, повинна залишатися незмінною.
Дублінська декларація як запобіжник від «нової Ялти».
Відповідь Європи була блискавичною, створивши «дипломатичний щит» для Києва напередодні вирішального етапу переговорів кінця 2026 року.
12 листопада 2026 року в Дубліні під час 9-го саміту Європейської політичної спільноти за ініціативи президента Франції Емманюеля Макрона 41 європейська держава, включно з Україною, підписала документ під офіційною назвою «Декларація про ключові принципи європейської безпеки» (Declaration on key principles of European security).
Ухвалення цього документа стало не просто черговим протокольним жестом солідарності, а прямим політичним сигналом на тлі інтенсифікації переговорних процесів кінця 2026 року, зокрема прямих контактів між Вашингтоном, Москвою та Києвом в Абу-Дабі, заяв адміністрації президента США Дональда Трампа щодо умов припинення війни, а також підготовки до тристоронньої зустрічі США, Китаю та Росії у Шеньчжені.
У публікаціях провідних українських медіа, зокрема «Європейської правди», «Радіо Свобода», «Главкома» та Укрінформу, Дублінська декларація розглядається як спроба Європи та України виставити жорсткі геополітичні «червоні лінії» перед спробами великих держав домовитися про долю континенту за спиною його ключових учасників. Водночас оглядачі вказують і на вразливі місця документа, насамперед на брак юридично зобов’язуючих безпекових та фінансових механізмів.
Геополітичний контекст та ключові висновки українських медіа
Аналізуючи текст декларації та риторику європейських лідерів на саміті в Дубліні, українські політичні оглядачі виділяють п’ять фундаментальних вимірів цього документа.
1. Запобіжник від кулуарних домовленостей та поділу «сфер впливу»
Головний політичний сенс декларації зосереджений у формулі, яка проходить крізь увесь документ: «шлях до миру в Україні має визначатися разом з Україною, а будь-яке питання, що стосується європейської безпеки, має вирішуватися разом з європейцями».
На тлі активізації сепаратних чи двосторонніх контактів американських спецпосланців із Кремлем, де обговорюються контури потенційної мирної угоди, європейські столиці та Київ зафіксували спільну відмову легітимізувати сценарій «нової Ялти». Декларація чітко окреслює: жодні домовленості, укладені без повноцінної участі України та європейських держав, не матимуть політичної та правової легітимності на континенті. Крім того, безпека України прямо визнана невід’ємною складовою загальноєвропейської та євроатлантичної стратегічної стабільності, а не локальним регіональним питанням.
2. Відмова в російських ультиматумах щодо «нової архітектури безпеки»
Виходячи з позиції голови Європейської ради Антоніу Кошти та лідерів країн ЄС, документ прямо відкидає багаторічну вимогу Москви переглянути чинний безпековий устрій Європи та повернути НАТО до кордонів 1997 року.
Позиція підписантів полягає в тому, що європейська архітектура безпеки вже існує і ґрунтується на Статуті ООН, Гельсінському заключному акті та принципі непорушності кордонів. Проблема полягає не у «недосконалості» системи, а в тому, що її грубо порушує Російська Федерація. Важливим дипломатичним нюансом декларації є застереження щодо переговорів про контроль над озброєннями чи заходи довіри: обговорення будь-яких нових механізмів зниження безпекових ризиків можливе виключно після виконання необхідних передумов і реального відновлення миру в Європі, а не як передумова чи поступка агресору під час війни.
3. Захист суверенного права на вступ до НАТО та ЄС
Декларація прямо закріплює право кожної держави вільно визначати свої відносини з іншими країнами та самостійно вирішувати, чи брати участь у договорах, альянсах або міжнародних організаціях.
У контексті переговорів це пряма відповідь на вимоги Кремля зафіксувати позаблоковий або нейтральний статус України в обмін на припинення вогню. Підписанти підтвердили, що курс України на членство в Європейському Союзі та Північноатлантичному альянсі є її суверенним правом, яке не може бути предметом вето з боку третіх держав.
4. Дипломатична географія: хто підписав, а хто залишився осторонь
Щодо фінального переліку підписантів. За даними офіційних джерел Єлисейського палацу та МЗС Франції, під документом поставила підписи 41 держава (хоча в перші години після завершення саміту в новинах фігурували цифри 39 або 40 країн, через те, що Болгарія та Боснія і Герцеговина формально приєдналися до фінального тексту вже після оприлюднення перших проєктів).
Показовим стало те, що декларацію підтримали навіть уряди Угорщини та Словаччини, які традиційно блокують або гальмують окремі рішення ЄС щодо військової допомоги Україні. Для Києва це важливий дипломатичний результат, оскільки Будапешт і Братислава формально підписалися під тезами про територіальну цілісність України та неприпустимість зміни кордонів силою.
Водночас поза колом підписантів залишилися шість учасників Європейської політичної спільноти: Туреччина, Сербія, Швейцарія, Азербайджан, Вірменія та Косово. Українські аналітики пояснюють таку позицію різними мотивами:
Туреччина прагне зберегти статус головного нейтрального посередника та майданчика для переговорів між Києвом і Москвою (зокрема у питаннях чорноморської безпеки та обмінів);
Сербія уникає кроків, які б остаточно зруйнували її особливі політичні та енергетичні відносини з Росією;
Швейцарія керується традиційним трактуванням свого нейтралітету (хоча такі нейтральні країни, як Австрія, Ірландія, Мальта та Ліхтенштейн, документ підписали, скориставшись заключним застереженням про повагу до їхнього особливого конституційного статусу);
Азербайджан та Вірменія зосереджені на власному мирному врегулюванні на Південному Кавказі та балансуванні у відносинах із Москвою, тоді як Косово стикається зі специфікою свого міжнародно-правового статусу серед самих учасників саміту.
5. Ризик декларативності: чого не вистачає документу
Попри позитивну оцінку політичної єдності, аналітичні публікації застерігають від надмірної ейфорії. Головна критика зводиться до того, що Дублінська декларація є політичним рамковим документом, а не юридично зобов’язуючим договором.
У тексті відсутні:
конкретні зобов’язання щодо обсягів та графіків постачання озброєння Україні;
фінансові параметри довгострокової підтримки української оборони та відбудови;
автоматичні механізми військового реагування у разі повторної агресії РФ (формулювання про надання гарантій безпеки містить застереження «для тих держав, яких це стосується»).
Експерти сходяться на думці, що декларація створює міцний дипломатичний фундамент і фіксує «червоні лінії» перед переговорами, проте її реальна вага залежатиме від наступних практичних кроків Європи: ухвалення 22-го пакета санкцій ЄС, розблокування заморожених російських активів, нарощування європейського оборонно-промислового комплексу та здатності європейських лідерів консолідовано відстоювати цю позицію у діалозі з адміністрацією США.
Повний змістовий переклад Дублінської декларації (12 листопада 2026 року)
Офіційна назва документа: Declaration on key principles of European security («Декларація про ключові принципи європейської безпеки»). Опубліковано на офіційних ресурсах Єлисейського палацу та Міністерства закордонних справ Франції.
Преамбула
Віддані миру та дотриманню міжнародного права, перед обличчям неспровокованої повномасштабної російської агресії проти України та зростаючих загроз стабільності в Європі, держави-підписанти, які зібралися на 9-му саміті Європейської політичної спільноти в Дубліні 12 листопада 2026 року, розглядають зміцнення європейської безпеки та захист своїх безпекових інтересів як спільну мету.
Підписанти підтверджують непохитну підтримку незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в межах її міжнародно визнаних кордонів.
Вони наголошують на необхідності надання Україні надійних і дієвих гарантій безпеки та підтверджують для тих держав, яких це стосується, намір забезпечити такі гарантії з метою запобігання повторенню агресії в Європі в майбутньому.
Вони підкреслюють, що гібридні кампанії Росії та спроби підірвати підтримку України лише зміцнять їхню відданість Україні та їхню рішучість.
Держави-підписанти нагадують, що шлях до миру в Україні має визначатися разом з Україною, а будь-яке питання, що стосується європейської безпеки, має вирішуватися разом з європейцями.
Вони наголошують, що безпека України є невід’ємною частиною євроатлантичної безпеки, а майбутній розвиток європейської стратегічної стабільності залежатиме від завершення війни в Україні.
Розділ 1. Загальні принципи (General Principles)
Держави-підписанти підтверджують такі загальні принципи європейської безпеки:
Верховенство права: Міжнародне право та Статут Організації Об’єднаних Націй є наріжним каменем цієї Декларації.
Суверенітет і право вибору союзів: Повага до суверенної рівності держав і прав, притаманних суверенітету, зокрема територіальної цілісності, непорушності кордонів, невтручання у внутрішні справи, а також права держав вільно визначати свої відносини з іншими державами та вирішувати, чи брати участь у договорах, альянсах або міжнародних організаціях.
Незастосування сили: Утримання від погрози силою або її застосування, включно з безвідповідальною ядерною риторикою та примусом, а також мирне врегулювання спорів відповідно до міжнародного права та добросусідських відносин.
Право на самооборону: Невід’ємне право на індивідуальну або колективну самооборону у разі збройного нападу.
Морське право: Повага до міжнародного права, зокрема міжнародного морського права, відображеного в Конвенції ООН з морського права (UNCLOS).
Першочергова відповідальність Європи: Держави-підписанти визнають, що європейські держави несуть першочергову відповідальність і беруть на себе більшу відповідальність за безпеку Європи, що також позитивно сприятиме глобальній та трансатлантичній безпеці.
Права людини та самовизначення: Підтвердження відданості правам людини та основоположним свободам для всіх без будь-якого розрізнення (зокрема в цифровому просторі), а також праву всіх народів вільно визначати свій політичний статус відповідно до міжнародного права.
Розділ 2. Спільні цілі (Common Objectives)
З метою зміцнення безпеки в Європі держави-підписанти підтримують такі спільні цілі відповідно до своїх міжнародних зобов’язань та конституційного законодавства:
Безпека та інституції: Підтримання безпеки, миру та стабільності в Європі відповідно до Статуту ООН, зокрема через двосторонні угоди, а для держав, яких це стосується, — через подальше зміцнення Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та Європейського Союзу як наріжних каменів безпеки.
Національна оборона та оборонні спроможності: Підтвердження зобов’язань щодо зміцнення власних оборонних спроможностей та оборонно-промислової бази для реагування на законні потреби безпеки та забезпечення оборони Європи.
Протидія гібридним загрозам та захист демократії: Спільна протидія гібридним загрозам, дезінформації, кібератакам та втручанню в демократичні процеси, включно з ризиками, які не досягають порогу збройної агресії, з особливою увагою до безпеки країн східного флангу.
Механізми зниження ризиків (після відновлення миру): Підтримка обговорень подальших механізмів управління та зниження безпекових ризиків, які сприяють стабільності в Європі, лише після виконання необхідних умов і відновлення миру в Європі.
Диверсифікація партнерств: Розвиток взаємовигідних партнерств із третіми країнами, які віддані дотриманню міжнародного права та Статуту ООН.
Глобальна продовольча безпека та свобода судноплавства в Чорному морі: Спираючись на принципи захисту спільних глобальних благ, держави-підписанти підтверджують необхідність свободи судноплавства та безпеки комерційного мореплавства, зокрема в Чорному морі, а також безперебійного функціонування всіх морських шляхів для забезпечення глобальної продовольчої безпеки.
Заключне застереження та перелік держав-підписантів
Наведені вище положення не завдають шкоди особливому характеру політики безпеки та оборони окремих держав-підписантів (зокрема нейтральних держав), їхнім конституційним законам та міжнародним зобов’язанням.
Держави-підписанти (41 країна): Албанія, Андорра, Австрія, Бельгія, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Велика Британія, Греція, Грузія, Данія, Естонія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Ліхтенштейн, Люксембург, Мальта, Молдова, Монако, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Північна Македонія, Польща, Португалія, Румунія, Сан-Марино, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Чорногорія, Швеція.
Підсумок
Дублінська декларація стала своєрідним «дипломатичним щитом» для Києва напередодні вирішального етапу переговорів кінця 2026 року. Вона не замінює собою реальної зброї чи безпекових договорів рівня статті 5 НАТО, але чітко фіксує колективну волю 41 європейської держави: мир в Україні не може бути куплений ціною її суверенітету, територіальних поступок чи ігнорування голосу самої Європи.