Unis pour 
Командування на фронті (2016–2019): Очолює 58-му окрему мотопіхотну бригаду, виконуючи завдання у найгарячіших точках Донбасу (зокрема поблизу Авдіївки).
Військова освіта: З відзнакою (золота медаль) закінчив Національний університет оборони України.
Повномасштабне вторгнення та вище командування:
- Керує оперативно-тактичним угрупуванням військ «Херсон» і постає одним із ключових архітекторів звільнення правобережжя Херсонщини восени 2022 року.
- Послідовно очолює угрупування «Харків» (зупиняючи російський наступ на півночі області), командування Сухопутних військ, а згодом — Об'єднані сили.
- Призначений Головнокомандувачем Збройних сил України, він уособлює оновлення та модернізацію ведення військових операцій.
Відзнаки та нагороди: Звання Героя України (з врученням ордена «Золота Зірка»); Хрест бойових заслуг; орден Богдана Хмельницького (I, II та III ступенів).
Репутація: У військовому середовищі та серед населення Михайло Драпатий сприймається як рішучий, вимогливий командир, який надзвичайно дбає про життя своїх солдатів. Подібно до великих історичних постатей Визвольної війни, він надає перевагу прямому лідерству на полі бою та користується беззаперечним моральним авторитетом.
Михайла Драпатого багато хто знає з історії про «літаючу БМП» в Маріуполі в 2014 році. Саме тоді він був командиром батальйону в 72-й бригаді імені Чорних Запорожців і виводив свій підрозділ з повного оточення з-під Ізварного.
Це інтерв'ю записувалося в 2023 році в рамках роботи над документальною серією про 72-гу бригаду в документальному серіалі підрозділу «Провісники перемоги». До серії потрапила лише невелика частина, і тепер, коли Михайло Драпатий став головнокомандувачем, публікується повна версія розмови.
— Пане Михайле, дуже дякую вам, що погодились на цю розмову. Перше моє запитання- як ви обрали для себе військовий фах?
Ну так, така цікава історія. Закінчував школу і з восьмого класу чомусь мріяв стати танкістом. Після завершення навчання подав документи. Я закінчив школу з золотою медаллю і без проблем вступив до Харківського інституту танкових військ на той час. І так доля склалася, проходжу шлях військового. Тобто з дитячої мрії: з 14–15 років, сьомий-восьмий клас, чомусь надихнуло мене.
Я б, мабуть, був непоганим вчителем, бізнесменом чи ще якась професія. Взагалі в мене є таке правило по життю: за що б не брався — робити це якісно, відповідально, щоб не було соромно.
— Яка думка от в такий найкритичніший момент, коли ви не знаєте, що буде, повсюди небезпека, є ризики, відповідальність за тих людей, яких ви за собою ведете? В такі найбільш складні моменти що дає вам силу, за яку думку ви тримаєтесь, що вам допомагає?
Тут все просто: не панікувати і оцінити всі умови обстановки. Розглядати кращий варіант і найгірший, і як можна передбачити та повпливати, щоб цього найгіршого варіанта не трапилось. Просто холодний такий розрахунок і оцінка обстановки для прийняття нормального рішення.
Символіка та історична спадщина
— Яке значення загалом для нашого війська має символіка, нові почесні назви, які безпосередньо пов'язані з військовими формуваннями в Україні в різні періоди становлення державності?
Це наше історичне минуле. Минуле, яке, на жаль, було витерто російською пропагандою з нашої пам'яті, з наших традицій. Взагалі ми для Російської Федерації не вигідні в плані історії, тому що в них немає своєї історії. Давно вони сказали, що без України не може бути ні Росії, ніякого Союзу. Тому так і намагаються до сих пір повернути нас під свій контроль.
Ми повинні пам'ятати про наших пращурів. Держава Україна не з 1991 року з'явилася на мапі, а тисячоліттями мала свою культуру, традиції, своє військо. І княжа доба, і козацька доба, і сучасна історія — все ж таки це продовження нашого відновлення і продовження наших традицій. Почесні найменування — це і питання реалізації минулого, і позитивний приклад. Тому це потужно і так має продовжуватись.
Роль війська в державності та зміни культури
— На вашу думку, яка роль війська в творенні української державності і який період проживає воно зараз?
Навіть в умовах широкомасштабної збройної агресії зараз ми на підйомі. Основне — те, що у сучасного війська змінюється ментальність, відбувається відхід від радянщини, від часткового бюрократизму. Ми змінюємося на краще не тільки технологічно і в плані забезпечення військовою технікою, боєприпасами. Якість підготовки стає набагато вищою, вимогливість і командирський стиль теж змінюються на краще. Зараз в умовах війни народжуються справжні командири-лідери. Це дуже важливе питання для майбутнього наших Збройних сил.
А роль війська, як і в нас, так і в будь-якій країні — це насамперед один із гарантів забезпечення незалежності, територіальної цілісності, суверенності держави. Тому правильно кажуть: якщо не будеш забезпечувати свої Збройні сили, будеш змушений годувати чужу армію. У забезпеченні суверенітету і територіальної цілісності Збройні сили відіграють ключову роль. Сьогодні по рівню довіри до Збройних сил ми на першому місці, і це дуже правильно. В цьому є велика роль суспільства — те, що нам довіряють. Це вселяє силу, віру в нас. Без сильних, потужних, оснащених Збройних сил не можна говорити ні про яку безпеку — моя суб'єктивна думка.
— А як змінюється ще ось ця внутрішня культура у війську? Ви маєте можливість порівняти. Цікаво, які трансформації зараз воно проходить?
Міжособистісні відносини командир-начальник — підлеглий. На жаль, в ті часи — в 90-ті, в 2000-ні — людина так не цінувалася як особистість, як це зараз здійснюється. Змінюється і питання відношення до людей, це найголовніше. Залізо сьогодні є, завтра немає, його можна відновити, а людина — це найвища цінність.
Я сподіваюся на те, що політика міжособистісних відносин буде тільки вдосконалюватись. Люди повинні знати, що про них піклуються: командир забезпечує виконання їх завдань і цінує їхнє життя. Це основне. А в свою чергу підлеглі будуть робити все можливе для того, щоб виконати це завдання.
Ми змінюємося ментально, відходимо від радянщини, хоча правді в очі подивимося — багато в кого вона ще залишається, на жаль. Ну, це питання часу, йде омоложення війська. Командири, які виховувалися після 2014 року, які досвідчені, які знають ціну і відповідальність свого рішення, і саме головне — вони не бояться ці рішення приймати. За цей період війни ми змінилися дуже багато в чому. Це навіть не реформи, це умови і вимоги часу. Ми це успішно долаємо і віримо, що скоро після нашої перемоги Збройні сили будуть привабливими для більшості.
— Який період зараз проживає наша країна, на вашу думку?
Період дуже важкий. Багато хто до 24 лютого сумнівався, що Російська Федерація може піти на широкомасштабне вторгнення. Але це є і моментом істини для нас усіх. В умовах війни має пройти надзвичайна консолідація нашого народу. Ми зобов'язані цінувати поняття національної ідентичності: в питаннях мови, релігії ми на сьогодні закладаємо той фундамент нашої держави, яка буде існувати в незалежних кордонах в майбутньому.
Період важкий, який треба з гордістю, з честю вистояти, згуртуватися, перемогти і в подальшому розбудовувати країну. Потенціал у нас дуже великий — і людський, і промисловий. Тому ми приречені і на перемогу, і на успіх. Я не те що вірю, я знаю, що цей важкий період закінчиться. Коли перестануть лунати повітряні тривоги, ракетні небезпеки, все ж таки настане мир. Я впевнений в цьому — мир через нашу перемогу.
Служба та перший бій
— Як зрештою ви опинились в 72-й бригаді?
По розподілу. Я закінчував інститут з червоним дипломом, і було право вибора — це офіційно для всіх, хто з відзнакою закінчує навчальний заклад. Оскільки 72 бригада була в хорошому сенсі на слуху за рівнем її підготовки, укомплектованості, забезпеченості, вибір пав на неї. Наказом Міністра оборони після випуску я був призначений командиром взводу у 72-у окрему механізовану бригаду. Про це аніскільки не шкодую, а тільки пишаюся. Це було у 2004 році.
— Чи пам'ятаєте ви своє перше безпосереднє бойове зіткнення?
Першим боєм можна назвати 9 травня 2014 року в Маріуполі. Тоді була ситуація із захопленням і блокуванням приміщення Міністерства внутрішніх справ. Вони були заблоковані на третьому поверсі, а проросійськи налаштовані громадяни займали перший, другий поверх, намагалися взяти в полон чи знищити представників силових структур.
Я отримав наказ висунутися, нанести ураження, деблокувати наш особовий склад і по можливості звільнити. По бойових машинах піхоти, які під моїм керівництвом заходили в місто, вели вогонь. Ми вперше на собі відчули вогонь стрілецької зброї і ручних протитанкових гранатометів — невлучний, але неприємний. Це було гібридне зіткнення: ми мали справу з людьми в цивільному, інспірованими іншою країною з метою дестабілізації. Відповідь була рішучою і жорсткою, але це вимоги і умови часу. Мета була досягнута.
—2014-й рік, вторгнення Росії на територію України, це перше вторгнення з часів незалежності. Який тоді був настрій у вас, у військового командування і загалом, чи розуміли ви тоді в повній мірі, хто є наш ворог і що за ситуація відбувається?
Ну, перше — коли почалось нагнітання вже і в нашому Криму, коли там з'явилися "зелені чоловічки", коли питання сепаратизму постало в районах Донецької та Луганської областей з спробами захоплення влади, всіх інституцій влади. Ось коли це все нагніталося в інформаційному просторі, ми пам'ятаємо, де лідер держави-агресора ставив питання і про анексію, і про введення військ, де ці звернення були до нього — ввести війська на територію суверенної держави.
Звичайно, воно випекало, ну, в чомусь десь був страх. Ми розуміли, вже готувалися до того, що будемо воювати, вести бойові дії. І я відповідно — як і командування частини, і я як командир батальйону — теж налаштовував своїх молодших командирів на те, що необхідно якісно провести бойову готовність, відновитись, доукомплектуватися і бути готовими до всього, в тому числі і до того, що противник буде застосовувати зброю.
Вірність присязі вимагає від будь-якого військовослужбовця, громадянина нашої держави, захисту суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості. На першому етапі, зізнаюсь відверто, був, можливо, десь якийсь страх, тому що це нове середовище, невідомість — що воно буде, як воно буде. Те, що у нас відбувається з Росією, сусідськими стосунками не назвеш, це взагалі нація, керівництво якої протягом століть не змінилося ні в ментальності, ні в імперській амбіційній поведінці, там нема нічого цивілізованого вже
Тому до 2014-го року я все ж таки підозрював, що без війни не обійтися, тому що після 91-го року вся політика — от, на жаль, і у нас деколи в наших діях — була не зовсім спрямована на здобуття повної незалежності від Російської Федерації. Тому це було питання часу. Мабуть, на наші плечі, плечі українського народу, випала історична роль — завершити визвольну боротьбу нашою перемогою. Інакше не може бути, не може бути мови ні про які поступки.
Але після того, як цей острах переборовся, почалася нормальна, як кажуть, повсякденна бойова робота. Почалася антитерористична операція, батальйон вийшов у Донецьку область. Коли готував підрозділи перед першим досвідом 9 травня, інструктував: "Не дай Бог хтось складе зброю, роззброїться, передасть техніку чи боєприпаси — піняйте на себе. А ви мене знаєте". Ну, трошки це, може, лякало, але тим паче спрацювало — ніхто, близько 90% батальйону, який складався з майже всіх мобілізованих першої хвилі, — жоден не підвів, а одразу "хворі" всі відсіялися. Півроку ми виконували завдання тим складом, який мобілізувався на початку березня 2014 року. Ніхто не боявся, всі за одного і один за всіх»
— Що відбувалося в Маріуполі в той час, які у вас були основні завдання?
Завданням батальйону було несення служби на блокпостах — дев'ять блокпостів на в'їзді-виїзді в місто. Мета — недопущення диверсійно-розвідувальних сил, надходження зброї та боєприпасів у місто. Місто має стратегічне значення, вихід в море, свою промислову базу.
9 травня в приміщенні представництва Міністерства внутрішніх справ була зібрана координаційна нарада всіх силових структур оегіону, керівників, очільників з питань планування подальших дій та виконання спільних завдань. Ніхто не передбачав ризиків захоплення цієї будівлі, захоплення наших полонених. Ось саме тому, коли наші керівники опинилися заблокованими, я і отримав наказ від командира бригади висунутись до цього приміщення і зробити все, щоб деблокувати наших колег. В мене було сім одиниць бронетехніки, це БМП-2, та бойові машини.
У місті була атипова ситуація: люди підігріті спиртним, з вигуками проросійського характеру, кидання каміння по техніці. Мета сепаратистів і спецслужб РФ була захопити владу і створити свій опор на південному сході, як Слов'янськ чи Донецьк, вони так би мовити, око поклали на регіон. Цивільне населення «качнули спиртним», щоб завести маси на негатив.
Люди спеціально підготовлені цим і займалися — щоб не допустити нашої присутності, присутності всіх силовиків у місті, і тим самим безперешкодно здобути владу зі своїми колаборантами, зрадниками і таке інше. Я вважаю, що і планування, і виконання наших дій призвели до визволення наших військовослужбовців, в тому числі і керівників силових структур. Тоді один командир батальйону Національної гвардії загинув у тому приміщенні, решта неушкоджені вийшли. Це зіграло свою роль: ми насамперед показали, що рішучими діями налаштовані давати категоричну відповідь, як би там хто не намагався нас спонукати покинути місто. Мета була досягнута.
Ви запитували про підсумок. Підсумок — 72-а бригада з'явилася на слуху у противника. Звернули увагу на те, що завдання не тільки ставиться, а воно ще й виконується рішуче і з мінімальними втратами на той час.
-Як було по відчуттям проводити цю операцію саме в населеному пункті, знаючи, що там є і мирне населення, і сепаратисти?
Щодо мирного населення, ми ж дотримуємося, як ніхто, правил і звичаїв ведення бойових дій та знаємо положення міжнародного гуманітарного права. Тоді безпека населення була забезпечена шляхом функціонування системи управління керівництва підрозділу.
В інформаційному просторі тоді, я пам'ятаю, на російських пабліках вийшло те, що загинуло цивільне населення. Це такі меседжі, направлені саме на цивільне населення, щоби викликати аґресію до нас. Але, як ми знаємо офіційно, там були втрати серед тих росіян у яких було завдання по дестабілізації обстановки в самому місті. Це такі ж самі "гіркіни", такі ж самі зрадники, тільки маріупольські, які були знищені тоді, 9 травня.
Багато людей, які знаходились тоді в місті, нас підтримали і в них якось змінилося ставлення до військовослужковців. Дійсно, приходили цивільні, і запитували: "А ми звідки? А хто ми? А як ми?" — і почали потрошки і допомагати. Не все так погано і втрачено. Потихеньку люди згадали, що вони все ж таки громадяни незалежної країни Україна. І був від цього позитив.
Спільна робота сьогодні — це цивільно-військове співробітництво. Тоді в батальйонах, ротах на своєму рівні проводили таке цивільно-військове співробітництво з місцевими очільниками громад, рад і з простим людом. Все буде Україна, і ніхто навіть не повинен сумніватися в існуючих кордонах
— Чому вас називають власником «літаючої БМП»?
Після виконання завдань у Маріуполі був наказ відійти на визначені позиції по периметру міста. Під час руху механік-водій, який сидів спереду на БМП-2К № 200 (це моя командирська машина), кричить по внутрішньому зв'язку: «Товариш майор, подивіться, там барикади, що робити?» Я кажу: «Діма, газу».
А ці барикади — висота більше метра, накидано залізяччя, колеса, каміння. Успішно подолали! Ролик розлетівся на весь світ, БМП стала «літаючою». На жаль, на початку серпня під час вогневого ураження з території РФ вона згоріла на Луганщині під кордоном, але свою роль вона виконала.
Перехід на Луганщину та вихід із блокування
— Скільки часу ваш батальйон пробув у Маріуполі і куди рушив далі?
Близько місяця. Далі батальйон отримав вказівку висунутися в Амвросіївку для доукомплектування, після чого ми рушили на Луганщину — кордон від Ізварного до Червоно-Партизанська. Завдання — не допустити вторгнення регулярних військ з озброєнням і технікою через наш кордон. На посаді командира батальйону було ще й не одна сотня кілометрів. Це і супроводження та конвоювання підрозділів і вантажів, і ведення оборонних дій вздовж кордону в Луганській області. Ось як таких бойових зітнень не було. Були постійні обстріли, причому, що характерно, з території Російської Федерації. Через це підрозділ був дещо обмежений у питанні застосування зброї у відповідь — мається на увазі важкого озброєння, на жаль. Але ми теж знаходили з цього вихід: де є обмеження, там завжди можливо знайти якийсь шлях для асиметричної відповіді.
— Як поводився противник біля Ізварного, які у вас там були задачі?
Завдання — ведення оборони на широкому фронті, батальйон зайняв ротні опорні пункти, щоб не допустити надходження через пункт пропуску техніки, боєприпасів і найманців на Донецьк і Луганськ.
Десь тиждень ситуація дозволяла виконувати завдання, а далі почалися постійні обстріли з боку Краснодона і з території РФ. У нас з'явилися проблеми з артилерійськими боєприпасами, продовольством. Літаки скидали нам контейнери з вантажами, але 14 липня крайній літак збили над Краснодоном. Нас почали вибивати з позицій через відсутність логістики. Але до 15 липня батальйон завдання виконав: колон техніки чи особового складу противника через кордон допущено не було. Під постійними обстрілами ми змушені були відійти південніше до Червоно-Партизанська.
-Як поводився противник тоді?
Росіяне постійно вели повітряну розвідку і через деякий час наносили ураження — від години до 6 годин по районах нашого зосередження і по опорних пунктах. А їхні колони, які були призначені для посилення терористичних угруповань, дещо північніше від нашого підрозділу теж обладнали дорожні напрямки північніше Ізваріного і безперешкодно могли пересуватися. Тоді вже працювала і авіація в наших інтересах, але, на жаль, не було того ефекту.
Ну і під постійним вогневим впливом ми змушені були відійти. Противник, уже регулярні російські війська, наносив ураження по батареях: у однієї батареї, мабуть, закінчувались боєприпаси, на перезарядку прибуває інша. Таким чином вели повітряну розвідку. Намагалися проникнути диверсійно-розвідувальні сили в цивільному одязі, але були своєчасно викриті та схоплені уродженці Луганської області, які збирали дані про розміщення наших вогневих засобів саме підрозділу і теж продавали їх російським військовим.
Артилерійські обстріли ці були з території Російської Федерації в основному. Так, ще до початку липня 2014 року також вели вогонь із самого Ізваріного, із Краснодона — ну, от з цих населених пунктів, а далі тільки виключно з території Російської Федерації.
-Як можна було чинити спротив, враховуючи, що на територію Російської Федерації, наскільки я знаю, ви не могли стріляти у відповідь?
Тільки маскуванням, своєчасним маневром, виводом з-під ударів і недопущенням викриття нашого положення веденням повітряної розвідки противника. Тоді дозволяли погодно-кліматичні умови маскуватися на місцевості, використовуючи підручні засоби — тільки так.
Друге — це, да, правильно ви кажете, вести вогонь у відповідь по території країни-агресора було заборонено... але ми вживали заходів насамперед для того, щоб забезпечити безпеку нашого особового складу — ну, як могли в тих умовах
— Як так сталося, що ваш батальйон і перший батальйон опинилися в оточенні?
Усі логістичні маршрути проходили вздовж кордону. З території РФ надходили бойовики, які займали опорні пункти на цих маршрутах. З півночі дорога була перерізана, а по півдню логістика ще могла функціонувати. Але на початку липня противник зайняв позиції, почалися мінування маршрутів, дистанційне мінування.
Постачання стало неможливим. Я не назву це оточенням, це більше блокування — ні ми не мали змоги рухатися, ні до нас. Вони могли стріляти по нам зі своєї території, а ми не завжди могли дати вогневу відповідь.
— В який момент ви зрозуміли, що далі так тривати не може?
На початку серпня 2014 року склалася критична ситуація, ми втратили багато техніки. 4 серпня масований артилерійський обстріл тривав більше 6 годин по всім позиціям. Необхідно було приймати рішення на вихід з цього району, інакше ми б зазнали подальших втрат.
Ми зустрілися з командиром артдивізіону полковником Дмитром Храпачем (сьогодні він командир 27-ї реактивної бригади). Він сказав, що буде виходити на прорив із легкими силами, а я відповів: «Дмитро Олександрович, ну я тебе не кину», бо у нас було важке озброєння — БМП і танки. Зібрали офіцерів, командирів взводів, побудували похідний порядок, охорону і виконали завдання.
Вихід здійснювався вночі, в умовах обмеженої видимості, по маршруту, який до цього не використовувався військами. Завдяки високій організації, ретельному плануванню і ефекту раптовості нам вдалося прорватися. Противник цього не очікував.
Перше полегшення відчули, коли прийшли до 79-ї бригади в районі Дякового, а остаточне — коли прибули в Амбросівку і нашу техніку почали заправляти фахівці служби пально-мастильних матеріалів 72-ї бригади.
-Як у той же час нам вдавалося і вдалося зрештою протистояти противнику, який і кількісно нас перевершував, і мав засоби, яких ми не мали, і краще технічне оснащення? Як зрештою ми втримались?
У нас же ж теж були війська і підготовлені, і забезпечені. І озброєння, і військова техніка були в належному стані. Протистояли тією кількістю, яку ми могли стримати.
Можливо, якби у противника була така мета і можливість, вони б раніше здійснили вторгнення і намагання силою вернути під контроль нашу державу. На те просто не було умов і, мабуть, мети такої в той час, яка здійснилася 24 лютого 2022 року. Вони теж готувалися, накопичували всі ці вісім років — накопичували і високоточну зброю, ракетну зброю.
Оборонна промисловість Росії теж працювала над укомплектуванням новостворених частин, тих самих дивізій, бригад за цей час, за 8 років. У тому числі і недалеко від нашого кордону — третя, 144-та, 150-та мотострілецькі дивізії. На той час, можливо, в них і не було такого потенціалу, щоб здійснити широкомасштабне вторгнення. Вони просто виконали це завдання обмеженою кількістю того боєготового, що в них було — це моя суб'єктивна думка. Для того ж, що сталося 24 лютого 2022 року, вони приділили 8 років цій підготовці
Висновки та пам'ять
— Що відрізняє 72-у бригаду від інших?
Бригада з перших днів служби і до сьогодні відрізняється своєю системою управління. Всі командири були грамотні, вимогливі і справедливі. 72-а окрема механізована бригада є унікальною за своїм внутрішнім життям. Вона заклала в мене дуже непогану фахову підготовку.
— На останок: що б ви хотіли, щоб про цю війну пам'ятали наступні покоління?
Ти живий, якщо тебе пам'ятають — це мається на увазі про тих людей, які віддали своє життя за волю і незалежність нашої держави. Кожна подія, кожні зміни, у тому числі і війна, — це причини і передумови. От тому, щоб наступні наші покоління, наші діти, внуки пам'ятали про причини і передумови і ніколи не допустили у своїх діях подібного. Війна — це надзвичайно погано для всіх. І тому ми сьогодні, а діти в майбутньому повинні зробити все, щоби це ніколи не повторилося, от той біль втрат, щоб ніхто ніколи не переживав.
Ну, говорять так: без минулого немає майбутнього, це абсолютно справедливо. Тому діти і внуки повинні пам'ятати, як усе відбулось, чому все відбулось і за що ми боролися. А ми боремося на сьогоднішній день за нашу націю — не за територію, не за землі, не за газ і нафту, а за нашу національну ідентичність. І я вірю, що так воно і буде на 100%, не маємо права схибити.
За матеріалами ютюб каналу @UkrainerW