Unis pour 
Ця стаття розглядає фундаментальний закон Всесвіту — ентропію, — згідно з яким будь-яка побудова та будь-який порядок вимагають безперервних інвестицій енергії та інтелекту, тоді як хаос і руйнування виникають спонтанно, щойно система позбавляється спрямованого імпульсу.
Автор: Владислав Сурков, ексклюзивно для «Актуальних коментарів» (Актуальные комментарии), листопад 2021 р.
Жодна структура не містить у собі доказу власної істинності. Будь-яка система приховує зачатки свого самозаперечення та власного руйнування. Приблизно такий висновок зробили Гегель і Гедель. Обидва по-своєму — один шляхом математики, інший мовою філософії — висвітлювали ті нездоланні апорії людської логіки, через які безперервно й невблаганно вислизають гармонія та сенс нашого повсякденного існування.
До того ж висновку, цього разу стосовно фізичних явищ, доходили численні батьки другого закону термодинаміки. По суті, спрощена популяризація цього закону — яка стала справжньою візитівкою народного знання — вчить нас, що ентропія зростає всередині закритої системи. Інакше кажучи, хаос (або безлад) ніколи не зменшується; навпаки, він майже незмінно поширюється. Відтак повсюдно спостерігається хронічна ерозія порядку й стабільності на тлі зростання турбулентності та поступової дезінтеграції.
Передбачаючи неминучість «теплової смерті Всесвіту» та остаточне торжество хаосу, другий закон термодинаміки підносить песимізм від простого «сплену» до рангу науково обґрунтованої доктрини.
Проте не всі схильні до покірності. Соціальна фізика та політична динаміка пропонують власний засіб для встановлення й підтримання світового порядку: енергійну державність. Так, держава, хоч би як її називали — апаратом примусу чи суспільним договором, любою вітчизною чи зграєю бюрократів, — є передусім інструментом зменшення соціальної ентропії. Втім, другий закон термодинаміки ніхто не скасовував: будь-яка держава рано чи пізно зношується й гине в боротьбі з «бунтівними бажаннями» своїх громадян. Проте буває так, що держава лишається ефективною протягом певного часу — часто вельми тривалого.
Так, на початку століття російській системі влади вдалося зупинити лавину соціального хаосу та витягнути травмовану країну з-під уламків Перебудови. Ті двадцять років стабільності, яких забракло Столипіну, тепер у нас є. І ще будуть. Вертикаль влади, порядок і «ціннісні скрепи» гарантовані. Безперечно, ці роки колись згадуватимуть як золотий вік. Але...
Але якщо другий закон термодинаміки правильний (а він правильний) і ентропія не може ні зменшитися, ні зникнути, то постає питання — і питання напрочуд тривожне: де вона зараз? Коли порядок відновлено, що сталося з безладом? Де нині перебуває той хаос, якого ніде не видно? Куди він подівся? У яких шпаринах він сьогодні процвітає (адже, «за законом», він неодмінно має процвітати)?
Ще не так давно інтернет слугував притулком для хаосу та отдушиною свободи. Його оспівували як чудесну анархію поза світом, де все дозволено й кожен насолоджується цією абсолютною вольницею. Тоді забували, не знати чому, що замовником і проєктувальником інтернету був не хто інший, як Пентагон. А дивно було б чекати від суто військового відомства — за визначенням призначеного для встановлення дисципліни й контролю всіма можливими засобами, аж до масових убивств, — що воно раптом перейметься створенням інструмента на службі «нашої і вашої свободи». Воно й не переймалося. Якщо вже говорити про свободу, рівність і братерство..., то інтернет явно не з цього асортименту. А ось з іншого, пентагонівського: MQ-9, Stuxnet, F-35... Результат: поліція всіх країн прийшла з обшуками у Веб; скарги користувачів на кшталт «це був не я, це був мій аватар» більше не приймаються як виправдання, а примарні палаци віртуальної свободи набувають тепер на очах приголомшеної публіки суворих обрисів цифрового концтабору.
Методично витиснутий з обох реальностей — матеріальної та віртуальної — хаос ховається в тіньових зонах суспільного життя. Він стимулює спонтанне поширення підпільних колективних практик, не спрямованих проти мейнстриму, а таких, що існують паралельно з ним. Люди не прагнуть йому протистояти; вони бажають існувати паралельно, не перетинаючись із системою, окрім випадків крайньої необхідності. Ця масова деполітизація населення залишає політичний істеблішмент сам на сам із собою. Для цих «паралельних істот» піти проголосувати чи виставити плакат з нагоди — не більш ніж поспішний спосіб віддати кесареве кесарю, щоб одразу повернутися до свого особистого мікровсесвіту, де вони живуть у цілковитій суперечності з духом і буквою того самого плаката. Поширення такої разової лояльності та патріотизму одноразового використання означає, що всередині дедалі монолітнішої на вигляд суспільної структури множаться лакуни й порожнечі, заповнені тепер невідомо чим.
Від надто частого повторення доброчесні слова непомітно вихолощуються; щирість з них випаровується, і те, що було символом віри, перетворюється на банальний пароль для доступу до системи розподілу посад і привілеїв. Відтак головне полягає вже не в тому, що люди говорять, а в тому, про що вони мовчать. Домінуючий дискурс втрачає свою переконливість і все частіше змушений спиратися на примус. А невчасні — а отже, невимовні — думки, ідеї та сумніви надають мовчанню двозначної привабливості. У певному сенсі мовчання стає альтернативною ідеологією. І це також є симптомом накопичення нерівностей.
Цей безлад, що перейшов у режим мовчання та сховався в паралельному суспільстві, не становить прямої загрози усталеному порядку. Слава Богу, система міцна як ніколи, і хаос для неї не є проблемою. Галопуюча централізація залишається панівною тенденцією. Адміністрування необмеженими дозами витяжок історичної пам'яті, застарілої моралі, політико-духовних цінностей та інших потужних соціальних консервантів гарантує збереження такої жаданої стабільності.
І все ж ігнорувати це «непитання» було б нерозумно. Головний недолік ідеології мовчання полягає саме в її невимовності: не будучи вербалізованою, вона не є структурованою; вона лишається темною та непослідовною. Коли настане її час (хай навіть у віддаленому майбутньому), вона наосліп обрушиться на усталений порядок, не формулюючи зрозумілих цілей. Коли наприкінці 1980-х років мовчазну більшість витягли зі сховку й затягли на політичну сцену, ніхто не зміг розплутати її глибинних прагнень — «Але як тебе зрозуміти, якщо ти нічого не кажеш?»
Той факт, що, згідно з теорією, ентропія схильна накопичуватися саме в закритих, замкнених системах, нібито підказує просте вирішення проблеми: відкрити систему, «випустити пару» — і хаос відступить. Але ця простота оманлива. Проводити ліберальні експерименти на блоці внутрішньої політики надзвичайно ризиковано. Розгерметизація системи — цього «соціального реактора», який сьогодні цілком добре функціонує, — несе загрозу неконтрольованих викидів громадянського обурення й здатна спричинити незворотну дестабілізацію — досить згадати приклади 1980-х і 1990-х років.
Соціальна ентропія вкрай токсична. У наших домашніх умовах її вкрай не рекомендовано переробляти. Її слід виштовхнути якомога далі. Експортувати, щоб ліквідувати на чужій території.
Експорт хаосу — не новина. «Розділяй і володарюй» — рецепт прадавній. Поділ є синонімом хаотизації. Згуртувати своїх + роз'єднати чужих = пануватимеш і над одними, і над іншими. Розсмоктування внутрішньої напруги (те, що Лев Гумільов нечітко називав пасіонарністю) здійснюється через зовнішню експансію. Так робили римляни. Так роблять усі імперії. Упродовж століть російська держава, зі своєю суворою та закостенілою політичною арматурою, трималася лише завдяки безперервному поривові за власні межі. Вона давно розучилася — а радше, швидше за все, ніколи й не вміла — виживати іншими засобами.
Для Росії перманентна експансія — не просто одна з багатьох ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного буття.
Імперські технології залишаються так само дієвими й сьогодні, навіть попри те, що імперії перейменовано на гегемоністські держави чи «наддержави». «Кримський консенсус» — яскравий приклад консолідації суспільства коштом хаотизації сусідньої країни. Нарікання Брюсселя та Вашингтона на московське втручання, як і неможливість врегулювати бодай один серйозний конфлікт у світі без участі Росії, свідчать про те, що наша держава не втратила своїх імперських інстинктів.
Однак саме зі Сполучених Штатів походить більшість різноманітних безладів, що виливаються на світовий політичний ринок. Доводиться констатувати (не без певного здивування), що нестабільність із маркою «made in USA» виявляється надзвичайно рентабельною та користується феноменальним попитом. Сполучені Штати компенсують дикий дисбаланс свого сюрреалістичного бюджету ірраціональною емісією долара, який уже є не стільки валютою, скільки одиницею виміру фінансової ентропії — вірусом хаосу, що розносить планетою пандемію економічних бульбашок, дисбалансів і диспропорцій. Експорт «кольорових» революцій та каральних воєн, що тимчасово призупинився, негайно відновиться, щойно потенційні імпортери бодай трохи послаблять пильність. Експериментальна етика made in USA проноситься ураганом крізь уми африканців, азіатів і наших євразійців, струшуючи малонатренований мозок традиціоналістів. Почасти вдаване обурення, з яким її зустрічають у нас, виглядає зворотним боком живої цікавості й лише підтверджує її могутню здатність до адгезії в поєднанні з потужним деформуючим ефектом.
Китайська стриманість приховує гігантські запаси хаосу, накопичені дисциплінованою нацією. Якщо прикласти вухо до Великої стіни, можна почути, як вирує те, що тліє у них всередині. Коли внутрішні суперечності Серединної імперії переповнять чашу, Китай перетвориться на головного емітента ентропії, оспорюючи у Сполучених Штатів першість і на цьому полі. Пекін нависає над світом усе загрозливіше, і геополітична кон'юнктура нагадує багатьом народам життя біля підніжжя Везувію: все гаразд, але коли станеться виверження Китаю, хто виявиться Помпеями?
Європейський Союз, застиглий у дивному квантовому стані — коливаючись між незавершеним формуванням і вже розпочатим розкладом, — міг би з часом стати як джерелом хаосу, так і його поглиначем. Другий варіант видається найбільш імовірним, принаймні у найближчому майбутньому, через аморфну та суверенно абсурдну структуру євробюрократичного управління. Якщо справи продовжуватимуться у тому ж дусі, ЄС перетвориться на квітучий полігон для переробки політичних відходів, куди волоцюги та шпигуни з усієї планети звозитимуть смердюче сміття класової та расової ненависті.
Викиди соціальної ентропії політичними системами великих держав — так само як викиди вуглекислого газу їхніми економіками — у принципі можна регулювати. Але наскільки далеко мають зайти кліматичні порушення, щоб нації по-справжньому домовилися про тактику поводження з парниковими газами? І до якого ступеня загострення мають дійти геополітичні розбіжності, щоб наддержави визначили новий порядок співіснування?
Уроки історії мало втішні: Вестфальські договори, Віденський конгрес чи Ялтинська конференція стали можливими та ефективними лише тоді, коли хаос сягнув пекельного рівня. Хоч би як до цього ставитися, новий поділ сфер впливу неминучий. І він — рано чи пізно, формально чи неформально, таємно чи відкрито — неодмінно відбудеться. Єдине питання — якою ціною.
З погляду соціальної фізики, сфера впливу є простором, окресленим угодами, призначеним для розсіювання та нейтралізації хаосу, витісненого стабільною політичною системою. За відсутності договорів турбулентні потоки, породжувані провідними державами, зрештою стикаються, викликаючи руйнівні геополітичні бурі. Щоб запобігти таким зіткненням, кожен потік слід направити у власне русло.
А тим часом світ упивається своєю розгнузданою багатополярністю, парадом націоналізмів і пострадянських суверенітетів. Але протягом наступного історичного циклу глобалізація та інтернаціоналізація — нині відсунуті у забуття — повернуться й поглинуть цю присмеркову багатополярність. І Росія отримає свою частку в цьому новому вселенському збиранні земель (точніше, просторів), підтвердивши свій статус рідкісної глобалізуючої держави, як це було за часів Третього Риму чи Третього Інтернаціоналу.
Росія розширюватиметься не тому, що це добре, і не тому, що це погано, а тому, що це фізика».
Владислав Сурков, ексклюзивно для «Актуальних коментарів» (Актуальные комментарии)
P.S. від редакції «Єдині за Україну»: Перед обличчям «термодинамічної імперії»: якою має бути стратегічна та доктринальна відповідь Європи?
Доктрина, сформульована Владиславом Сурковим, теоретизує російський експансіонізм не як ідеологічний чи ситуативний вибір, а як фізичний закон і імператив політичного виживання: щоб зберегти внутрішню стабільність, авторитарна держава повинна неодмінно експортувати свою ентропію (свій соціальний і політичний хаос) за межі своїх кордонів.
У відповідь на цей цинічний фаталізм Європейський Союз не може задовольнятися традиційними дипломатичними реакціями, які Кремль незмінно трактує як прояв структурної слабкості. Щоб зірвати цю стратегію експорту безладу, Європа має розгорнути комплексну відсіч, побудовану навколо чотирьох доктринальних напрямів:
1. Зробити ціну експансії непомірною: стратегія герметичності
Якщо російський авторитарний режим потребує зовнішніх отдушин для нейтралізації внутрішніх напружень, абсолютним пріоритетом Європи є герметичне закриття цих зон скидання.
Підтвердження матеріального стримування: Європа має завершити свою мутацію у справжню геополітичну силу, зміцнюючи свою оборонну промисловість, консолідуючи європейську опору Атлантичного альянсу та надаючи Україні військову, фінансову та стратегічну підтримку, розраховану на тривалий час.
Повернення ентропії: Звівши нездоланну греблю, Європа змушує російську систему поглинати власну нестабільність. Позбавлена можливості проєктувати свій хаос назовні, центральна влада опиняється перед необхідністю накопичення власних соціальних та економічних суперечностей.
2. Категорична відмова від «сфер впливу» та неовестфальського цинізму
Есей Суркова відкрито закликає до «нового поділу сфер впливу» як засобу каналізації потоків сили. Європа має дати абсолютну відсіч цій спокусі «Ялти-2».
Непорушність суверенітету націй: Прийняти принцип сфер впливу означало б узаконити кремлівську оптику, яка зводить сусідні держави до простих «просторів розсіювання хаосу». Європа повинна твердо дотримуватися принципу, згідно з яким кожна нація має невід'ємне право вільно обирати свої альянси та модель розвитку.
Незворотне закріплення сусідства: Європейська інтеграція та підтримка країн Східного партнерства є найбільш структуруючою політичною відповіддю проти перманентної дестабілізації.
3. Нейтралізація гібридної війни та захист суспільного організму
Експорт ентропії здійснюється не лише звичайною зброєю; він щоденно проявляється через спроби дезорганізації демократичних суспільств (дезінформація, кібератаки, інструменталізація міграційних потоків, фінансування поляризуючих рухів).
Стійкість демократичних інституцій: Європа має наділити свої інституційні структури інструментами для виявлення та припинення іноземного втручання, одночасно захищаючи цілісність свого цифрового простору та критичної інфраструктури.
Згуртованість проти фрагментації: У відповідь на пророцтво Суркова, який змальовує ЄС як «аморфну та абсурдну» структуру, приречену стати смітником політичних відходів світу, Європа має продемонструвати єдність ухвалення рішень та здатність до швидких дій.
4. Демократична модель проти псевдонаукового фаталізму
Доктрина термодинамічного імперіалізму ґрунтується на філософському нігілізмі, який механічно застосовує фізичні закони до народів і націй, щоб легітимізувати державний примус.
Регуляція через свободу: На відміну від закритих режимів, які накопичують хаос під кришкою репресій аж до вибуху, демократії щоденно опрацьовують ентропію через публічні дебати, зміну влади, верховенство права та постійну реорганізацію.
Первинність права над силою: Європа має протиставити «фізиці сили» нормативну перевагу міжнародного порядку, заснованого на праві, довівши, що тривала стабільність народжується з інституційної співпраці та демократичної легітимності, а не з підкорення сусіда.
Висновок
Російська теорія експорту хаосу знайде свій кінець лише тоді, коли Європа доведе, що демократичний кордон є неперехідним. Саме утверджуючи свій стратегічний суверенітет, свою промислову потужність і свою непохитну вірність міжнародному праву, Європа змусить російський імперіалізм відмовитися від своїх міфів експансії й зіткнутися з власною реальністю.