Unis pour 
Питання походження української мови належить до найважливіших і водночас найдискусійніших тем вітчизняного гуманітарного дискурсу. Протягом століть українське мовознавство та історія вимушені були боротися з ідеологічними штампами, імперськими міфами та політичними конструктами. Для цілісного розуміння того, як сформувалося українське слово, необхідно розглянути ключові наукові віхи — від академічно-політичної концепції Ірини Фаріон до теорій глибокої автохтонності Вадима Щербаківського, а також з'ясувати складний механізм взаємодії праслов'янського ядра із прадавніми доісторичними та скіфо-сарматськими субстратами.
Від прачасу Причорномор’я до сучасної мови
Мова — це не лише інструмент щоденної комунікації, а й жива пам’ять нації, її найглибший генетичний та сакральний код. Останні геологічні й етнокультурологічні дослідження засвідчують: коріння протоукраїнського цивілізаційного ареалу сягає прадавніх часів, коли довкола прісноводного Чорноморського озера формувалася первинна індоєвропейська спільнота. Унаслідок Великого Босфорського потопу ця автохтонна людська хвиля понесла свою культуральну і мовну матрицю на терени всієї Євразії.
Концепція, яку ми розкриваємо в цій публікації, охоплює значно ширший цивілізаційний та географічний контекст — зокрема відому гіпотезу Чорноморського потопу, та її зв'язок із розселенням індоєвропейців.
Першовідкривачами масштабної гіпотези чорноморського потопу (Black Sea Deluge Hypothesis) є американські морські геологи з Колумбійського університету Вільям Райан (William Ryan) та Волтер Пітмен (Walter Pitman), які у своїх працях наприкінці 1990-х років обґрунтували сценарій прориву Босфору. У пошуках підводних артефактів та затоплених поселень їхню теорію також активно підтримував відомий американський морський археолог Роберт Баллард (Robert Ballard), той самий, який віднайшов затонувший Титанік.
За цією гипотезою, коріння європейського цивілізаційного ареалу сягає часів, коли довкола прісноводного внутрішнього басейну майбутнього Чорного моря формувалася первинна індоєвропейська (арійська) спільнота. Унаслідок тектонічного прориву вод через Босфорську протоку ця автохтонна людська хвиля змушена була розселитися, рознісши свою культурну й мовну матрицю просторами Євразії.
Згідно з цією геологічною та історичною реконструкцією, під час останнього льодовикового періоду (приблизно до 5600 року до н.е.) майбутнє Чорне море було величезним прісноводним внутрішнім озером (так званим Новоевксинським озером), рівень якого був значно нижчим за рівень Середземного моря. Навколо родючих берегів цього озера існували розвинені неолітичні культури (зокрема ранні землеробські спільноти, протоцивілізації Старої Європи, до яких історики часто зараховують і ранні етапи трипільської спільності. А стародавні греки називали цей час Золотим віком, розповідаючи про квітучу країну Гіперборею, яка розкинулася навколо цього далеко озера в землях на півночі, звідки дує вітер Борей.
Унаслідок тектонічних змін і прориву вод через Босфорську протоку Середземне море заповнило цю котловину, створивши солоне Чорне море. Ця катастрофічна подія, яка, ймовірно, лягла в основу міфів про Всесвітній потоп, змусила величезні маси місцевого населення масово мігрувати на всі боки: в Європу, на Кавказ, у межиріччя Дунаю та вглиб Євразійських степів.
У межах цієї концепції, яку активно підтримують чимало сучасних дослідників, пращури індоєвропейців - арії не «прийшли звідкись здалеку», а сформувалися саме тут — у регіоні Причорномор'я, Наддніпрянщини та навколо цього прадавнього Чорноморського басейну. Прадавні арійські (індоєвропейські) племена не приходили з Індії — навпаки, саме з цього Понтійсько-Причорноморського регіону, ставши свідками грандіозного Босфорського потопу, вони розпочали масштабну міграцію просторами Євразії. Розселяючись на захід — до Європи, і на схід — до Ірану та Індії, ці племена рознесли свою єдину прамову, міфологічні сюжети та навички господарювання. Нащадками цього прадавнього коду стали як західні європейські мови, так і ведійський санскрит, яким було записано найдавніші священні тексти Вед.
Санскрит є найближчою до прамови живою/письмовою системою, яка дивовижним чином зберегла найдавніші архаїчні корені, граматику та міфологеми загального індоєвропейського (арійського) кореня. Наприклад, порівняння українських слів (мати — мата, брат — бхратар, жити — джив) із санскритом вражає саме через цей спільний прадавній код. Саме у Ведах — найдавніших системних текстах людства, які датуються приблизно II тисячоліттям до н.е., — закарбувалася жива пам'ять про походження прадавніх племен та глобальні події цієї епохи. Вони зберегли міфологічні сюжети і прадавню мовну матрицю, винесені з нашого причорноморського регіону під час великих міграцій.
Сама ідея про те, що предки індоіранців та європейців вийшли з Причорноморсько-Каспійського регіону (так звана курганна гіпотеза Марії Гімбутас, яка чудово доповнюється гіпотезою Чорноморського потопу), є однією з найавторитетніших у сучасній науці. Нагадаємо, що Марія Гімбутас (Marija Gimbutas, 1921–1994) це видатна американська археологиня та антропологиня литовського походження, всесвітньо відома завдяки своїм новаторським дослідженням європейського неоліту та бронзової доби.
У географічному та міфологічному сенсі арії — це ширша первинна індоєвропейська спільнота, що жила навколо Чорноморського басейну до його затоплення, а всі наступні народи цього регіону, включно зі скіфами та протослов'янами, є нащадками цього єдиного прадавнього ареалу.
У сухій лінгвістичній класифікації вчені змушені давати назви конкретним мовним гілкам уже на пізніших етапах. На той час, коли скіфи залишили свої назви та імена, їхня мова вже еволюціонувала в іранську гілку (або східноіранську), тоді як сусідні племена формували вже власне праслов'янську систему.
Тобто геологічно й цивілізаційно ми говоримо про один безперервний корінь- басейн Чорного моря як колиску індоєвропейців-аріїв, а лінгвістично — про те, як цей єдиний корінь згодом розгалузився на різні гілки (іранську, балтійську, слов'янську), зберігши глибокий внутрішній зв'язок та спільний субстрат.
У цій тисячолітній безперервності роду й землі український Лісостеп та Наддніпрянщина стали осередком неперервного розвитку. Від неолітичних землеробів і трипільської традиції, через мовний і культурний субстрат скіфів-орачів та сарматів, на нашій землі гартувався універсальний слов’янський мовний стандарт.
Розуміння мови як питомого генетичного коду заперечує імперські міфи про «випадковість» чи «пізнє відгалуження» українського етносу. Мова — це форма буття народу, що крізь тисячоліття закарбувала в собі подих прадавньої степової свободи, глибину народнорозмовного київського слова та високий статус княжих і гетьманських канцелярій.
Частина I.
Концепція самобутності української мови у працях та виступах Ірини Фаріон
Українська мовознавиця, докторка філологічних наук, професорка Львівського національного університету ім.Івана Франка, Ірина Фаріон у своїх наукових працях, лекціях і публічних виступах непохитно відстоювала концепцію абсолютної самобутності, оригінальності та давнього походження української мови. Її науково-ідеологічні погляди щодо витоків українського слова можна систематизувати у кількох фундаментальних тезах:
1. Деконструкція міфу про «спільну колиску» та «давньоруську мову»
Центральним посилом наукової діяльності Ірини Фаріон було категоричне та безкомпромісне заперечення радянсько-російської концепції про існування єдиної «давньоруської мови» або «спільної колиски» трьох східнослов'янських народів. Вона трактувала цю теорію як штучний політико-ідеологічний конструкт, вигаданий імперськими та сталінськими історіографами для виправдання колоніальної політики та ліквідації суб'єктності української нації.
На думку Фаріон, українська мова виникла безпосередньо з праслов'янської мови-основи напряму — так само, як і решта слов'янських мов (польська, чеська, сербська, болгарська), а не шляхом розколу уявного «східнослов'янського моноліту». Коментуючи лексичні розбіжності, вона наголошувала, що дистанція між українською та російською мовами становить 38%, що є більшим відхиленням, ніж між українською та польською (30%) чи чеською (36%) мовами, а за фонетичною системою українська найбільше наближена до сербської.
2. Генезис від княжого Києва та полянського говору
Ірина Фаріон послідовно стверджувала, що мовна система, яка побутувала в Київській Русі (зокрема у княжому Києві), була за своєю суттю давньоукраїнською. Спираючись на діалектологічні та історичні дослідження, вона доводила, що фундаментом цієї мови слугував полянський говір Середньої Наддніпрянщини. Народнорозмовне мовлення Київської держави вже у княжу добу володіло визначальними фонетичними та морфологічними рисами сучасної української мови — зокрема, специфічним чергуванням звуків, повноголоссям та питомим лексичним пластом.
3. Староукраїнська (руська) мова XIV–XVII століть
Значний науковий внесок Фаріон полягає у висвітленні суспільного статусу староукраїнської (руської) писемно-літературної мови XIV–XVII століть. Вона аргументовано доводила, що в цей період українська мова посідала повноцінний офіційно-діловий, юридичний та високий сакральний статус, зокрема в державному діловодстві Великого Князівства Литовського та Руського та Гетьманщини. Саме мова в той період виступала головним маркером збереження самобутності та ідентичності українців.
4. Специфіка формування сучасної літературної мови
Науковиця зазначала, що сучасна українська літературна мова визріла внаслідок органічного поєднання двох великих діалектних масивів, визрівши на базі Київщини та південно-східного наріччя великого степу в козацьку добу. Водночас вона зауважувала: якби не фатальні події анексії України Московією у 1654 року та подальший багатовіковий тиск Московії, основою сучасної норми мала б усі шанси стати писемно-літературна мова княжих та гетьманських канцелярій.
5. Мова як генетичний код нації (примордіалістський підхід)
У соціолінгвістичній площині Фаріон захищала позицію, що мова, народ та його національна сутність — це не штучний політичний конструкт чи мода, а живий, органічний і одвічний чинник буття народу на своїй землі. Вона трактувала мову не просто як інструмент комунікації чи обміну інформацією, а як фундаментальний «генетичний код нації», її духовно-душевну суть та єдину можливу форму існування народної душі на своїх етнічних теренах.
Частина II.
Автохтонна теорія та пошуки прадавніх коренів: Трипільський вимір
Ірина Фаріон у своїх розвідках зосереджувалася передусім на верифікованих писемних джерелах та діалектології від доби Русі. Проте в українській гуманітарній думці існує потужний напрям, який прагне простежити неперервність українського етногенезу від найдавніших археологічних культур — зокрема від доби енеоліту та Кукутень-Трипілля.
1. Фундатор теорії автохтонності — Вадим Щербаківський
Видатний український історик, археолог та етнограф, ректор Українського вільного університету в Мюнхені Вадим Щербаківський (1876–1957) присвятив життя науковому обґрунтуванню безперервності українського етногенезу.
Заперечуючи теорії про пізні міграції, Щербаківський аргументовано відкидав імперсько-радянські схеми про нібито пізнє з'явлення слов'ян на Наддніпрянщині у VI столітті н.е. Він обстоював тезу, що пращури українців безперервно проживали на своїх землях ще від доби неоліту.
Позиціонуючи матеріальну культуру як спадкоємність, учений порівнював орнаментику, будівельні традиції (глинобитні споруди, заглиблені житла), землеробський уклад та етнографічні особливості українського села з матеріальними пам'ятками Кукутень-Трипілля та бронзової доби, знаходячи між ними пряму цивілізаційну спадкоємність.
2. Субстратні лінгвістичні пошуки
Оскільки трипільці не залишили писемних пам'яток, класична академічна лінгвістика не може прямо досліджувати їхню мову. Однак етнолінгвісти вивчають так званий доіндоєвропейський та староєвропейський субстрат. Йдеться про найдавніші топоніми та гідроніми (назви річок, як-от Дніпро, Буг, Рось), а також аграрно-ремісничу лексику, яка передавалася від давнього населення землеробів наступним автохтонним поколінням.
Ієрогліфічне трипільське письмо, датоване IV тисячоліттям до н.е. виражене через знаки та символи, мало радше енергетичний, аніж суто інформативний зміст. Ці символи передавали енергію для гармонії матеріального світу з духовним. Тогочасне людське мислення було тісно пов'язане з космічними знаннями, що передавалися телепатично або через образи. Перехід до алфавітного письма означав втрату знань, що символізувало занепад цивілізації.
Частина III.
Скіфський мовний світ і проблема слов'яно-іранського синтезу
Вивчення автохтонності підводить нас до інтригуючої проблеми — мовного світу Скіфії та його зв'язку з українською мовною системою.
1. Мовна атрибуція скіфів та постать Анахарсіса
Яскравим свідченням глибини скіфської інтелектуальної традиції є постать філософа Анахарсіса (VI ст. до н.е.) — сина скіфського царя Гнура, якого антична Греція зарахувала до «семи наймудріших». Володіючи рідною скіфською та давньогрецькою мовами, Анахарсіс уславився своїми знаменитими діалогами з афінським законодателем Солоном. Його мислення вражало елінів гостротою лаконізму, природною логікою та безкомпромісною відразою до штучних цивілізаційних умовностей і міського лицемірства. Саме скіфська лаконічна мудрість Анахарсіса, заснована на прагненні жити "за законами Природи, а не за умовностями людей", стала одним із найважливіших філософських джерел для виникнення пізніших античних шкіл — зокрема кінізму Діогена Синопського та традиції стоїцизму. Скіфський інтелектуал довів античному світові, що мова та мислення степової автохтонності здатні задавати найвищі етичні й філософські орієнтири для всієї європейської цивілізації
Анахарсіс володів двома мовами: у Скіфії він послуговувався рідною скіфською мовою, а під час мандрівок Елладою спілкувався давньогрецькою, здобувши славу завдяки лаконічним, влучним та мудрим висловам, як, наприклад «Не той розумний, хто добре говорить, а той, хто добре слухає», «Щастя в свободі».
Виникає закономірне питання: чи існували у скіфів власні освітні інституції та яким чином передавалося це сакральне і філософське знання? Попри те, що кочовий та напівкочовий побут не залишив нам кам'яних університетських будівель, скіфське суспільство мало потужну систему усної передачі знань через інститут жерців, старійшин та царів-мудреців. Це засвідчує головне: скіфське середовище не було «степовим варварством», воно мало власну зрілу мовну та світоглядну матрицю. Мова скіфів слугувала не лише інструментом побутового спілкування, а високим носієм арійського міфопоетичного коду, який через усну традицію, сакральні глоси та взаємодію з автохтонним землеробським населенням Лісостепу передався наступним поколінням, ставши одним із невичерпних джерел формування майбутнього слов'янського мовного простору.
2. Скіфи-орачі та автохтонний субстрат
За свідченнями Геродота, Велика Скіфія не була монолітною. Поруч із кочівниками-скотарями в Лісостеповій зоні України мешкали скіфи-орачі (землероби). Скіфи-орачі вважаються автохтонним місцевим населенням, нащадками бронзових культур та пращурами слов'ян.
Протягом століть у цьому регіоні розгортався інтенсивний слов'яно-арійський (у сучасній академічній номенклатурі — іранокомовний) культурно-мовний діалог. Попри те, що назва Іран походить від санскритського āriya (країна аріїв), лінгвістичні маркери, які класифікуються як іранський субстрат, у глибинній перспективі є складовою спільного прадавньоєвропейського та арійського спадку. Попри історичну дискредитацію поняття "арії" тоталітарними режимами XX століття, варто повернути йому первинне сакральне значення: відповідно до ведичних текстів, "арій" — це не вузька етнічна категорія, а світоглядна характеристика людини світла, чия духовна традиція пов'язана з поклонінням сонцю та творчій ініціативі.
3. Дослідники скіфської спадщини в Україні
Віктор Петров (Домонтович), видатний вчений-універсаліст, який досліджував імена скіфських божеств та гідроніми, шукаючи зв'язки між назвами річок Наддніпрянщини, фракійськими, балтійськими та праслов'янськими коренями.
Археологічна школа (Борис Мозолевський, Олексій Тереножкін, Варвара Іллінська), здійснили фундаментальний внесок у розкриття матеріальної та духовної культури Скіфії, аналізуючи етногеографію та сукупність власних назв (географічних об'єктів, річок, гір, селищ тощо), які збереглися на певній території від попередніх мовних епох цих земель, але згодом асимілювалися або змінилися новими традиціями.
Василь Абаєв та «Скіфо-сарматський словник», завдяки реконструкції скіфських глос, збережених у грецьких текстах, та порівнянню їх із живими іранськими мовами (зокрема осетинською), вченим вдалося створити етимологічний корпус скіфо-сарматських слів. Українські науковці критично переоцінили цей матеріал, виділивши місцевий лісостеповий компонент.
4. Іранські елементи в українській мові
Розвідки видатного українського мовознавця, професора Костянтина Тищенка, а також праці етимолога Олега Трубачова доводять наявність потужного іранського субстрату в українській мові. Але тут слід зазначити, що коли мовознавці говорять про іранський субстрат в українській мові, йдеться про скіфо-сарматську спадщину нашої землі. Проте в глибинному вимірі цей пласт є набагато давнішим: іранські мови степу та сакральний санскрит ранніх Вед є гілками одного спільного арійського кореня, який живив нашу мовну матрицю з найдавніших часів.
Фонетика: Притаманний українській мові задньоязиковий фрикативний звук «г» (на відміну від проривного «ґ» чи російського вибухового «г») вважається спадщиною саме скіфо-сарматського субстрату.
Сакральна та фундаментальна лексика: Поняття *Бог* (від арійського *bâga* — подавець блага), *рай* (*ray* — щастя, багатство), *собака*, *ватра*, *штани*, *чари*, *кат*, а також дієслова *дбати*, *бачити*, *тривати*, *жвавий* сягають давніх праслов'янсько-арійських контактів.
Гідроніми: Назви ключових річок України — *Дніпро*, *Дністер*, *Дон*, *Донець* містять давній іранський корінь *dānu* («вода», «ріка»).
Частина IV.
Розв'язання парадоксу: Як сформувалася слов'янська мова?
Звідки насправді взялася слов'янська мова, якщо відкинути міфи про Кирила та Мефодія (які лише створили церковнослов'янський книжковий канон та азбуку для перекладів)?
Відповідь на це питання лежить у розмежуванні двох процесів: генетично-антропологічного та лінгвістичного.
1. Біологічна неперервність та зміна мовного коду
Сучасні палеогенетичні та антропологічні дослідження свідчать про біологічну та культурну неперервність населення українського Лісостепу від доби бронзи та заліза до слов'янського середньовіччя (3200 р до н.е – 300 рр. н.е.), тобто протягом більше ніж 3 тисячі років. Населення не вимирало і не замінювалося повністю іншими народами. Відбувався тривалий процес лінгвістичної консолідації та асиміляції. Населення Лісостепу (зокрема й скіфи-орачі) поступово перейшло на праслов'янський мовний стандарт, який виявився більш динамічним та об'єднавчим.
2. Праслов'янський котел
Слов'янська мова сформувалася внаслідок еволюції індоєвропейських діалектів на розлогих теренах Центрально-Східної Європи (у межиріччі Вісли, Прип'яті та Дніпра), в лісостеповій зоні України, де в цей час розвивалися інші високорозвинені культури ( зарубинецька та черняхівська культури), які безпосередньо закладали фундамент для формування слов'янського етносу.
Основними складовими цього формування були:
Балто-слов'янський пласт: Найближча системна спорідненість. Українська мова й досі зберігає з балтійськими мовами — литовською та латиською, найбільше спільних лексичних та граматичних меж поширення певних мовних явищ, Литовська та латиська мови вважаються одними з найархаїчніших у Європі — вони найкраще зберегли первинні індоєвропейські граматичні структури, відмінки та закінчення. Українська мова серед слов'янських також вирізняється збереженням багатьох дуже давніх синтетичних форм (наприклад, кличний відмінок, окремі типи дієвідмінювання), які в інших слов'янських мовах спростилися чи зникли.
Скіфо-сарматський субстрат: Глибоке взаємозбагачення лексики та фонетики внаслідок багатовікового сусідства.
Фракійський та кельтський впливи: Взаємодія на західних ареалах (Карпати, Дунай).
Видатний історик Михайло Грушевський у своїй фундаментальній «Історії України-Руси» обґрунтовував, що племена, які населяли землі сучасної України з доби заліза, були безпосередніми автохтонними пращурами українського етносу.
Цей період починається від виходу на історичну арену кімерійців і скіфів у IX–VII століттях до н.е. до завершення сарматської доби в IV столітті нашої ери) — це тисячолітній період панування кімерісько-скіфсько-сарматських племен у степах, які тісно взаємодіяли з автохтонним хліборобським населенням Лісостепу, створюючи унікальний культурний і мовний субстрат.
Підсумок
Історія української мови — це не історія раптового виникнення чи відгалуження від «спільної колиски». Це багатовіковий, безперервний процес автохтонного розвитку на власній землі.
Праслов'янське мовне ядро, визрівши на теренах Наддніпрянщини та суміжних земель, убирало в себе доісторичні субстрати, збагачувалося скіфо-сарматськими фонетичними й лексичними елементами, розквітло в мові княжого Києва та у писемній староукраїнській мові Гетьманщини, аби через діалекти великого степу козацької доби викристалізуватися в сучасну багату, співучу та самобутню українську літературну мову.
Розвіюючи імперський міф про "старшобратство" російської мови та вторинність української культури, варто згадати і про парадоксальні механізми формування самої російської імперської мови. Якщо на рівні народних говорів Північно-Східної Русі її фундамент формувався на основі асиміляції місцевих фіно-угорських племен, то висока література, наука і державний канон Російської імперії були згодом сконструйовані випускниками Києво-Могилянської академії. У XVII–XVIII століттях київські вчені мужі привезли на північ тисячолітню книжкову традицію, церковнослов'янський канон і європейську освіченість, фактично “окультурьовавши” імперський простір за київськими лекалами. Імперія перевернула історію з ніг на голову: “старший брат”, що народився на фіно-угорському субстраті, згодом спробував привласнити собі материнську колиску.
Далі буде.